Три митці, три бунти: чому я хочу розповісти про ці три книжки

Знаєте це відчуття, коли закриваєш книжку — і одразу хочеться комусь про неї розповісти? Зі мною так сталося тричі поспіль. Я прочитала три книжки із серії ілюстрованих життєписів художників від Видавництва Старого Лева — «Це Моне», «Це Ван Гог» і «Це Ґауді» — і досі не можу відпустити думки про них.

Я багато читала про мистецтво і думала, що знаю ці історії. Виявилось — ні. Мене найбільше зачепило те, в яких умовах ці люди творили: тиск родини, самотність, політичні заборони. І те, як по-різному кожен із них із цим упорався.

Ван Гог: мрія, яка не мала шансів здійснитися повністю

Про Ван Гога я думала, що знаю все — соняшники, зоряне небо, відрізане вухо. Але ця книжка показала мені зовсім іншого чоловіка: не просто «геніального і трагічного», а по-справжньому самотнього.

Найбільше мене торкнуло те, що в нього була мрія — створити спільний дім для художників, місце, де митці могли б жити й творити разом, підтримувати одне одного. Не просто ідея, а щось дуже конкретне: він запросив до себе в Арль Поля Ґогена, сподіваючись, що це стане початком такої спільноти.

І от що боляче — мрія здійснилася лише частково. Ґоген приїхав, але життя двох настільки різних і настільки інтенсивних людей під одним дахом швидко перетворилося на конфлікт із трагічним фіналом. Я довго сиділа з цією думкою: людина, яка так відчайдушно хотіла подолати самотність мистецтвом, зрештою лишилася сама.

Мені дуже сподобалось, як побудований цей життєпис нідерландського постімпресіоніста: багато фрагментів листування з братом Тео, і саме через ці листи автори показують емоційне світосприйняття Ван Гога — від захоплення красою світу до глибокого болю. А ще книжка розкриває історію створення його знакових робіт, як-от «Зоряна ніч» і «Їдці картоплі», — і після цього дивишся на ці картини вже зовсім інакше.

Моне: коли впертість перемагає систему

Якщо історія Ван Гога мене зворушила, то історія Моне — щиро надихнула. Це історія про те, як не здаватися.

Коли він вирішив одружитися з дівчиною, яку не схвалювала родина, батьки почали тиснути грошима — мовляв, або відмовишся, або лишишся без підтримки. Моне не відступив. І, читаючи далі, я зрозуміла, що ця впертість — наскрізна риса всього його життя.

Офіційні салони не приймали роботи імпресіоністів — і замість того, щоб чекати визнання від системи, Моне разом з іншими художниками почав влаштовувати власні, незалежні виставки. Мені дуже сподобалась ця деталь: маленький, тихий бунт проти мистецького істеблішменту, який згодом змінив історію живопису.

А ще мене реально розсмішив і водночас вразив один епізод. Працюючи над серією картин із тополями біля свого дому, Моне дізнався, що власник ділянки планує зрубати дерева — і просто заплатив, щоб відтермінувати вирубку, аби встигнути завершити серію. А коли вже став заможним і визнаним, викупив землі поруч зі своїм селом, коли дізнався і не хотів допустити будівництва заводів — буквально захистив краєвид, який його надихав. Оце вже справжня любов до своєї справи.

Додайте до цього велику родину й те, що визнання прийшло до нього зовсім не одразу — і переді мною постав не просто «батько імпресіонізму», а людина, яка вперто відстоювала все, що для неї мало значення: кохання, погляд на мистецтво, навіть краєвид за вікном.

І, звісно, книжка не забуває нагадати, чому Моне взагалі вважається основоположником і головним представником імпресіонізму. Видання дуже зосереджене саме на цій його одержимості — спробі впіймати скороминущі ефекти світла і мінливу погоду. Якщо хочете познайомитися зі світлими, повітряними пейзажами Моне і зрозуміти, як саме він бачив світ, — це саме та книжка.

Ґауді: архітектура догори дриґом

Книжку про Антоніо Ґауді я читала повільніше за інші — там дуже багато контексту, і я не хотіла нічого пропустити. Вона розповідає стільки ж про архітектора, скільки й про Каталонію: заборони мови, тиск на регіональну ідентичність. І раптом стає зрозуміло, що архітектура Ґауді — це не просто форма, а голос Каталонії в час, коли цей голос намагалися заглушити.

А ось факт, який мене буквально приголомшив і якого я ніде раніше не зустрічала. Проєктуючи Sagrada Família, Ґауді будував перевернуту модель конструкції — систему мотузок, вузликів і підвішених важків, яка під дією гравітації сама вибудовувала ідеальні форми майбутніх арок і склепінь. Потім він перевертав фотографію цієї конструкції догори дриґом — і отримував готове рішення форми для собору.

Сторінка книги з фото перевернутої мотузкової моделі Sagrada Família

Я досі про це думаю. Це не просто інженерний трюк — це цілком інший спосіб мислення: шукати форму не в лінійці й циркулі, а в законах гравітації та природи. Мабуть, тому Sagrada Família й досі виглядає так, наче виросла, а не була побудована.

Книжка чудово простежує саму трансформацію митця: замкнутий хлопчик, який через хворобу годинами міг лише споглядати природу Каталонії, згодом перетворюється на революційного інженера, що свідомо відмовляється від прямих ліній на користь органічних форм. Заразом видання знайомить із каталонським модернізмом як явищем — і, чесно кажучи, непростий характер Ґауді теж нікуди не подівся зі сторінок. А ще це просто дуже красива книжка — яскраві ілюстрації, атмосферні деталі, продумане оформлення, яке хочеться розглядати, а не тільки читати.